28.10.2020

Роздуми про судову реформу. ч.2.

Максим Баришніков, адвокат, партнер юридичної компанії «Бі Кей Бі»

Продовження. Частина перша тут.
Перший рік незалежності, 1991-й, став переламним не тільки в житті Держави, але й для судового корпусу, вже в Законі УРСР «Про арбітражний суд» в статті 20 було визначено, що на посаду арбітра в Арбітражному суді (передтечі сучасного Господарського суду) особа призначається, згадування про вибори суддів таким чином потрохи зникає з текстів законодавства.
Вже в тексті Конституційного договору між ВРУ та Президентом від 8 червня 1995 року (що змінив собою діючу на той момент зі змінами та доповненнями Конституцію) в статті 17 серед повноважень Верховної Ради було визначено повноваження на призначення (за поданням Президента) голів Верховного суду України, Вищого арбітражного суду та суддів цих судів. Одночасно, відповідно до п.п.13 статті 24 згаданого Конституційного Договору Президент України отримав повноваження на призначення за поданням Міністерства Юстиції України, погодженим відповідно з Верховним судом України та Вищим арбітражним судом України суддів загальних та арбітражних судів. Саме таким чином була закріплена реалізована в подальшому схема контролю судової гілки влади з боку політизованих та як виявилось досі корумпованих державних структур.
Пізніше, Конституція України 1996 року в своєму тексті містила доволі цікаві положення, зокрема абзац другий статті 34 навіть дозволяє обмежувати здійснення прав на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань «…для підтримання авторітету і неупередженості правосуддя». Відповідь на питання про рівень авторітету та неупередженості українського правосуддя кожен причетний, дотичний до нього або постраждавший від нього може дати собі самостійно. Також, відповідно до положень пункту 27 статті 85 Конституції 1996 року до повноважень Верховної Ради було віднесено обрання суддів безстроково, а от призначення суддів вперше на п’ятирічний термін за статтею 128 було віднесено до повноважень Президента за рекомендацією кваліфікаційної комісією суддів відповідно до статті 127 Конституції. Таким чином, фактично була утворена система, за якою суддя, призначений перше був де факто залежний, оскільки його діяльність в першу професійну п’ятирічку була ставала предметом оцінювання перед наданням безстрокового призначення. Наступним великими кроком стало попереднє ухвалення 2 лютого 2016 року Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя», що було пов’язано з другою вели кою хвилею реформування національної судової системи (попередня спроба якої була зроблена за часів президенства того, хто наразі перебуває в районі міста Ростов). Відповідно до нової редакції статті 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних (питання для допитливих-чи багато судів за участю присяжних Ви бачили чи чули про такі в сучасній Україні ?). Саме призначення суддів відповідно до статті 128 Конституції в новій редакції має відбуватись за конкурсом Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя та в порядку, визначеному законом. Також була введена так звана «адвокатська монополія», що встигли відчути та оцінити широкі верстви населення. Більш докладніше про дві хвилі реформ судової системи (2010 та 2016 років) річ піде далі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *